Галина ЛЫСАЯ
«ДОЛЯ»
== ИЗБРАННОЕ ==
[сборник «Доля» (в электронном виде) вскоре можно будет скачать с нашего сайта]
* * *
«Всему свое время,
и время всякой вещи под небом.»
Библия. Екклесиаст 3:1
Всьому свій час під небесами:
Час руйнувать, час будувать
Йому, Володарю над нами
Не сміємо протистоять.
Свій час – життя земного свідка
І в радісну й скорботну мить,
Коли прийде, не знати звідки,
Умій з достоїнством зустріть.
Бо він – суддя твоєї долі,
Не відвернутись, як не глянь,
Приходить час добра і болю,
Народження і поховань.
Час рішень, пошуків і звершень
Час виправляти в Вічність путь –
Я не остання і не перша
Цю серцем відчуваю суть.
Все зрозумію, без сумління
Не вирватися, як не рвись,
Приходить час збирать каміння
Яке розкидали колись.
Час руйнувать, час будувать
Йому, Володарю над нами
Не сміємо протистоять.
Свій час – життя земного свідка
І в радісну й скорботну мить,
Коли прийде, не знати звідки,
Умій з достоїнством зустріть.
Бо він – суддя твоєї долі,
Не відвернутись, як не глянь,
Приходить час добра і болю,
Народження і поховань.
Час рішень, пошуків і звершень
Час виправляти в Вічність путь –
Я не остання і не перша
Цю серцем відчуваю суть.
Все зрозумію, без сумління
Не вирватися, як не рвись,
Приходить час збирать каміння
Яке розкидали колись.
Час від обіймів уникати
З ким обіймалися не раз,
Все що порвали – зашивати,
Прощать і дякувати час.
Вже час мовчать – де говорили,
Де ненавиділи – любить,
Шукати те, що загубили,
Де не терпіли – час терпіть.
Всьому свій час. Не маєм права
Просить: хай Чаша обмине,
Одне благайте: «Боже Правий,
Помилуй і прости мене».
Для кожного – своя година,
Та правдонька на всіх одна,
Усім, в ім’я Отця і Сина,
Розплачуватися сповна.
З ким обіймалися не раз,
Все що порвали – зашивати,
Прощать і дякувати час.
Вже час мовчать – де говорили,
Де ненавиділи – любить,
Шукати те, що загубили,
Де не терпіли – час терпіть.
Всьому свій час. Не маєм права
Просить: хай Чаша обмине,
Одне благайте: «Боже Правий,
Помилуй і прости мене».
Для кожного – своя година,
Та правдонька на всіх одна,
Усім, в ім’я Отця і Сина,
Розплачуватися сповна.
* * *
Під моїм вікном біленьким
У холоднім грудні
Поселились дві маленькі
Пташки жовтогруді.
Чи мороз загнав – не знаю,
Чи знесло вітрами,
Та щодня я поспішаю
До них за піснями.
Подивлюсь як поживають
При моїй оселі,
Вони ж мені поспівають
Пісеньки веселі.
Я в подяку жовтогрудим
Почитаю вірші,
І стає в холоднім грудні
На душі світліше.
І тоді вже, хоч як важко,
Не розпущу сльози,
Раз співають навіть пташки
При такім морозі…
У холоднім грудні
Поселились дві маленькі
Пташки жовтогруді.
Чи мороз загнав – не знаю,
Чи знесло вітрами,
Та щодня я поспішаю
До них за піснями.
Подивлюсь як поживають
При моїй оселі,
Вони ж мені поспівають
Пісеньки веселі.
Я в подяку жовтогрудим
Почитаю вірші,
І стає в холоднім грудні
На душі світліше.
І тоді вже, хоч як важко,
Не розпущу сльози,
Раз співають навіть пташки
При такім морозі…
* * *
Плаче свічка в вогні,
Віск сльозами стіка.
Гладить коси мені
Твоя ніжна рука,
В твої очі дивлюсь,
Небеса голубі,
І старою боюсь
Показатись тобі.
Скажеш ти: «Все мине»,
Я років не боюсь.
Поцілуєш мене,
Усміхнешся чомусь,
І настане весна!
Коли скажеш мені:
– «Ти на світі одна
Найрідніша мені».
Віск сльозами стіка.
Гладить коси мені
Твоя ніжна рука,
В твої очі дивлюсь,
Небеса голубі,
І старою боюсь
Показатись тобі.
Скажеш ти: «Все мине»,
Я років не боюсь.
Поцілуєш мене,
Усміхнешся чомусь,
І настане весна!
Коли скажеш мені:
– «Ти на світі одна
Найрідніша мені».
ОДИНОКА
Свої вірші у сповиточку білому
Ношу нерозповитими в руках,
Так і живу, ніким не зрозумілою...
Ви між людьми. А я одна. В думках
Іду в величчі гордім і убогому,
Бідою перевернута вверх дном,
І лише серце, дякуючи Богові,
Любов’ю повне – соняшник зерном.
Любов моя – як допомога скорая,
Віршами молитовними жива,
В надії, що моральною опорою
Для когось, раптом, стануть ці слова.
Ношу нерозповитими в руках,
Так і живу, ніким не зрозумілою...
Ви між людьми. А я одна. В думках
Іду в величчі гордім і убогому,
Бідою перевернута вверх дном,
І лише серце, дякуючи Богові,
Любов’ю повне – соняшник зерном.
Любов моя – як допомога скорая,
Віршами молитовними жива,
В надії, що моральною опорою
Для когось, раптом, стануть ці слова.
Порадники в безсилій незалежності,
Тверезо радять перейти біду,
Храни мене, мій Боже, від тверезості,
Коли любов’ю п’яною буду.
А радять ті, які того не відають,
Що лиш через любов слова мої,
На вогнище сміття виносять відрами
Байдужість, заздрість, злість, суєтні дні,
Щоби хоч хтось, йдучи важкими кроками,
Край прірви зупинився на ходу,
Тому й пишу для всіх. Хоч одинокою
З відкритим серцем до людей іду.
Тверезо радять перейти біду,
Храни мене, мій Боже, від тверезості,
Коли любов’ю п’яною буду.
А радять ті, які того не відають,
Що лиш через любов слова мої,
На вогнище сміття виносять відрами
Байдужість, заздрість, злість, суєтні дні,
Щоби хоч хтось, йдучи важкими кроками,
Край прірви зупинився на ходу,
Тому й пишу для всіх. Хоч одинокою
З відкритим серцем до людей іду.
* * *
Слова у серце стукають, як в двері,
Такі прості, неначе білий день.
І виростають вірші на папері,
Настояні любов’ю до людей.
Такі прості, неначе білий день.
І виростають вірші на папері,
Настояні любов’ю до людей.
ПРОСТО ЛЮБИТЬ
Я щаслива, бо знаю:
Ти – кохання моє,
І тебе я кохаю
Лиш за те, що ти є!
Всюди вічно зі мною
Образ твого лиця,
Стала серцю легкою
Мені ноша оця.
Зносить час щохвилини,
Наче повінь літа,
Не ховаю сивини,
Я лиш зовні не та...
Хоч старію потрошки,
Але знаю сама:
На обличчі є зморшки,
На серденьку нема.
Знов бузок відцвітає
Як не раз відцвітав,
Ні за що я кохаю,
Як ніхто не кохав.
Близько ти чи далеко,
Все рівно кожну мить
Ні за що мені легко
Тебе просто любить!
Ти – кохання моє,
І тебе я кохаю
Лиш за те, що ти є!
Всюди вічно зі мною
Образ твого лиця,
Стала серцю легкою
Мені ноша оця.
Зносить час щохвилини,
Наче повінь літа,
Не ховаю сивини,
Я лиш зовні не та...
Хоч старію потрошки,
Але знаю сама:
На обличчі є зморшки,
На серденьку нема.
Знов бузок відцвітає
Як не раз відцвітав,
Ні за що я кохаю,
Як ніхто не кохав.
Близько ти чи далеко,
Все рівно кожну мить
Ні за що мені легко
Тебе просто любить!
РОСИ НА ТРАВАХ
Гляну вліво, гляну вправо –
Все навколо у красі.
Щоб не потоптати трави,
Піду боса по росі.
На травичку легко стану,
Босі ноги помочу,
Сонечку, що сходить рано,
«Добрий ранок!» – прошепчу.
Промінь поцілує в губи –
Помолодшаю на мить,
Стану «любить чи не любить»
На ромашці ворожить.
Пелюстки пообриваю –
Любить – раз, і любить – сім,
З радості, що ти кохаєш,
Полюблю ромашки всі.
В росах висвітлю обличчя,
Наче радості нап’юсь
І, чи личить, чи не личить,
Як дитина засміюсь.
Напувають трави роси,
Розтають в зеленій млі...
А я йду по травах боса
Наче виросла з землі.
Все навколо у красі.
Щоб не потоптати трави,
Піду боса по росі.
На травичку легко стану,
Босі ноги помочу,
Сонечку, що сходить рано,
«Добрий ранок!» – прошепчу.
Промінь поцілує в губи –
Помолодшаю на мить,
Стану «любить чи не любить»
На ромашці ворожить.
Пелюстки пообриваю –
Любить – раз, і любить – сім,
З радості, що ти кохаєш,
Полюблю ромашки всі.
В росах висвітлю обличчя,
Наче радості нап’юсь
І, чи личить, чи не личить,
Як дитина засміюсь.
Напувають трави роси,
Розтають в зеленій млі...
А я йду по травах боса
Наче виросла з землі.
ЗОЗУЛИНЕ СЕРЦЕ
Вже відцвітає мамина вишня,
Цвіту нема вороття.
Я до зозулі сивої вийшла
Мамі просити життя.
«Дай їй, зозуле, років і сили,
Хай поживе на землі».
В відповідь: «Ку-ку, ви вкоротили
Вік їй, як були малі».
Прости нас, мамо, ми ж бо не знали,
Ми ж бо маленькі були...»
«Ви вкоротили, – прокукувала, –
Бо дуже важко росли.
Рано чи пізно, де би не жила,
Кожну хвилину і час
В вашої мами серце боліло,
Діти рідненьки, за вас».
Мовить зозуля: «Все в ній здорове,
Серце одне й підвело.
Перегрузилось серце любов’ю,
А не любить не могло.
Всіх вас любило – хворих і бідних,
Бачило всіх, – як в вікно,
Серце любило діточок рідних,
Бо материнське воно».
Я до зозулі: «Що ж нам робити,
Щоб мама довше жила?»
Прокукувала: «Серце змінити,
Ось і усенькі діла.
Їй би зозулине серце гаряче,
Й буде ще жити – та жить,
Бо у зозулі серце не плаче
І за дітей не болить».
Цвіту нема вороття.
Я до зозулі сивої вийшла
Мамі просити життя.
«Дай їй, зозуле, років і сили,
Хай поживе на землі».
В відповідь: «Ку-ку, ви вкоротили
Вік їй, як були малі».
Прости нас, мамо, ми ж бо не знали,
Ми ж бо маленькі були...»
«Ви вкоротили, – прокукувала, –
Бо дуже важко росли.
Рано чи пізно, де би не жила,
Кожну хвилину і час
В вашої мами серце боліло,
Діти рідненьки, за вас».
Мовить зозуля: «Все в ній здорове,
Серце одне й підвело.
Перегрузилось серце любов’ю,
А не любить не могло.
Всіх вас любило – хворих і бідних,
Бачило всіх, – як в вікно,
Серце любило діточок рідних,
Бо материнське воно».
Я до зозулі: «Що ж нам робити,
Щоб мама довше жила?»
Прокукувала: «Серце змінити,
Ось і усенькі діла.
Їй би зозулине серце гаряче,
Й буде ще жити – та жить,
Бо у зозулі серце не плаче
І за дітей не болить».
«Згодна!» – зраділа і запитала
В матері думку її.
Мама у відповідь тихо спитала:
«Як там синочки твої?»
Я їй про вічні роки пророчу,
Довгих бажаю їй літ.
Мама у відповідь: «Ти їсти хочеш?
Я підігрію обід».
Я замінить її серце вмовляю,
Все підбираю слова.
Мама промовчить і запитає:
«Чи не болить голова?»
Скаже в тривозі: «Як тобі, дочко,
Жити в нелегкий цей час?»
Я їй відкрито: «Мамо, я хочу
Серце зозулі для Вас!»
З осудом гляне, й за валідолом
Тягнеться тонка рука.
В відповідь мов би схлипне докором:
«Як ти посміла, дочка!»...
Стримує серце мама руками,
Господи, Боже, ти є?
Дай, щоб ще довго пожила мама,
Вислухай слово моє!
Снігом покрилась мамина вишня,
Бо за порогом – зима.
Я до зозулі сивої вийшла,
Та вже зозулі нема...
В матері думку її.
Мама у відповідь тихо спитала:
«Як там синочки твої?»
Я їй про вічні роки пророчу,
Довгих бажаю їй літ.
Мама у відповідь: «Ти їсти хочеш?
Я підігрію обід».
Я замінить її серце вмовляю,
Все підбираю слова.
Мама промовчить і запитає:
«Чи не болить голова?»
Скаже в тривозі: «Як тобі, дочко,
Жити в нелегкий цей час?»
Я їй відкрито: «Мамо, я хочу
Серце зозулі для Вас!»
З осудом гляне, й за валідолом
Тягнеться тонка рука.
В відповідь мов би схлипне докором:
«Як ти посміла, дочка!»...
Стримує серце мама руками,
Господи, Боже, ти є?
Дай, щоб ще довго пожила мама,
Вислухай слово моє!
Снігом покрилась мамина вишня,
Бо за порогом – зима.
Я до зозулі сивої вийшла,
Та вже зозулі нема...
ПЛАЧУТЬ ВЕРБИ
Давно пішли у вічність батько й мати,
Залишивши земне своє гніздо.
І плачуть сиві верби біля хати,
Бо в ній давно вже не живе ніхто.
Приспів:
А верби плачуть,
Схиливши віти,
Бо верби бачуть:
В хаті не жити.
Стежок веселих
В двір не топтати.
А верби плачуть…
Вмирає хата…
Не треба хата ні чужим, ні дітям,
Немов зрослась з корінням яворів.
Лиш бересток розкинув руки-віти –
Охороняє стіни від вітрів.
Приспів.
Не плачте верби – хатоньці не легше,
Одна сумує кілька літ підряд.
І лише на даху сім’я лелеча
Висиджує своїх лелеченят.
Приспів.
Залишивши земне своє гніздо.
І плачуть сиві верби біля хати,
Бо в ній давно вже не живе ніхто.
Приспів:
А верби плачуть,
Схиливши віти,
Бо верби бачуть:
В хаті не жити.
Стежок веселих
В двір не топтати.
А верби плачуть…
Вмирає хата…
Не треба хата ні чужим, ні дітям,
Немов зрослась з корінням яворів.
Лиш бересток розкинув руки-віти –
Охороняє стіни від вітрів.
Приспів.
Не плачте верби – хатоньці не легше,
Одна сумує кілька літ підряд.
І лише на даху сім’я лелеча
Висиджує своїх лелеченят.
Приспів.
МОЛИТВА
Боже! Навчи мене жити
Сьогоднішнім днем. Одним.
Ромашкою в полі житнім
Райдугою над ним.
Навчи все робить з любов’ю
Для рідних і для чужих,
Дай Боже перед Тобою
Свій відмолити гріх.
Дай сили мені в падінні
Піднятись! Й життя своє
Дай мудрості й розуміння
Сприймати таким, як є.
Дай визнати за основу;
Дякувати за все,
Благослови на СЛОВО,
Що в люди Любов несе.
Навчи прощати образи,
Навчи не робити зло,
Не жалкувати ні разу
За тим, що давно пройшло.
Сьогоднішнім днем. Одним.
Ромашкою в полі житнім
Райдугою над ним.
Навчи все робить з любов’ю
Для рідних і для чужих,
Дай Боже перед Тобою
Свій відмолити гріх.
Дай сили мені в падінні
Піднятись! Й життя своє
Дай мудрості й розуміння
Сприймати таким, як є.
Дай визнати за основу;
Дякувати за все,
Благослови на СЛОВО,
Що в люди Любов несе.
Навчи прощати образи,
Навчи не робити зло,
Не жалкувати ні разу
За тим, що давно пройшло.
Навчи розумно і прямо
Діять в своїй сім’ї,
Навчи, як вести роками
Суєтні справи свої.
Дай, Боже, мені пораду
Як мир немирний любить,
Дай мужності – тільки Правду
В очі брехні говорить.
Пошли благодать прозріння
В собі побороти тьму,
Навчи мене із сумлінням
Судить лиш себе саму.
Благослови на спокій,
Кожен прийдешній день
Навчи не буть одинокій
Живучи серед людей.
Пошли мені, Боже, МУДРІСТЬ
Істину розуміть.
Господи!!! Дай мені Мужність
Сьогодні жить.
Сьогодні жить...
Діять в своїй сім’ї,
Навчи, як вести роками
Суєтні справи свої.
Дай, Боже, мені пораду
Як мир немирний любить,
Дай мужності – тільки Правду
В очі брехні говорить.
Пошли благодать прозріння
В собі побороти тьму,
Навчи мене із сумлінням
Судить лиш себе саму.
Благослови на спокій,
Кожен прийдешній день
Навчи не буть одинокій
Живучи серед людей.
Пошли мені, Боже, МУДРІСТЬ
Істину розуміть.
Господи!!! Дай мені Мужність
Сьогодні жить.
Сьогодні жить...
МАМИН ХЛIБ
За ворітьми – село біленьке,
А за городом – синь води,
Та наша мама вже давненько
Не може вийти нікуди.
Старіє мама, ломить кості,
І хворих рук не підведе,
На стіл, коли приходять гості,
Вже магазинний хліб кладе.
Бо вже пекти самій несила.
Давно в печі вогонь зачах.
Які ж хліби колись місила –
Аж тісто сходило в руках!
І золоте пахуче диво
Світило вранці на столі.
І нас, не знаю що будило:
Чи хліб, чи сонечко в вікні?
А мама, молода й красива,
Ділила караван святий.
...Я напечу для тебе хліба,
Ти тільки, мамо, не старій.
А за городом – синь води,
Та наша мама вже давненько
Не може вийти нікуди.
Старіє мама, ломить кості,
І хворих рук не підведе,
На стіл, коли приходять гості,
Вже магазинний хліб кладе.
Бо вже пекти самій несила.
Давно в печі вогонь зачах.
Які ж хліби колись місила –
Аж тісто сходило в руках!
І золоте пахуче диво
Світило вранці на столі.
І нас, не знаю що будило:
Чи хліб, чи сонечко в вікні?
А мама, молода й красива,
Ділила караван святий.
...Я напечу для тебе хліба,
Ти тільки, мамо, не старій.
РIДНЕ
Синові Сергію присвячую
До дрібнички все знайоме
На шляху до неньки,
Що веде мене додому
У село рідненьке.
Все до болю серцю миле;
Найрідніша в світі
Третя з краю хата біла
І стежина в житі.
Біля двору – ряд горіхів,
У дворі – криниця,
Ластівка, що попід стріху
Щовесни гніздиться.
Стара вишня, а під нею
Батьків стіл (ще старший),
Де збиралася сім’єю
Вся родина наша.
Винограду лози довгі,
Лавка під бузками,
На порозі, Слава Богу,
Рідні – батько й мама!
На шляху до неньки,
Що веде мене додому
У село рідненьке.
Все до болю серцю миле;
Найрідніша в світі
Третя з краю хата біла
І стежина в житі.
Біля двору – ряд горіхів,
У дворі – криниця,
Ластівка, що попід стріху
Щовесни гніздиться.
Стара вишня, а під нею
Батьків стіл (ще старший),
Де збиралася сім’єю
Вся родина наша.
Винограду лози довгі,
Лавка під бузками,
На порозі, Слава Богу,
Рідні – батько й мама!
А ВIРШI – ЧИТАЮТЬ
Ні продати, ні купити –
Так вже в мене вийшло.
У розхристанім цім світі
Я лиш пишу вірші.
А все решта – проходяще,
Промайне як вітер.
Кажуть родичі: «Ледащо,
Не умієш жити.
На базар не носиш сало,
А з базару – гроші».
Кажу: – «Я ось написала
Віршичок хороший».
Мені кинуть у обличчя:
«Краще б щось зробила,
Господині ж бо не личить,
Щоб в книжках сиділа.
Он сусідка рядна ткає,
А друга – доріжки.
І обидві гроші мають
Дома і на книжці.
Одні мають що продати:
Кури, гуси, свині.
Інші садять біля хати
Помідори сині.
Так вже в мене вийшло.
У розхристанім цім світі
Я лиш пишу вірші.
А все решта – проходяще,
Промайне як вітер.
Кажуть родичі: «Ледащо,
Не умієш жити.
На базар не носиш сало,
А з базару – гроші».
Кажу: – «Я ось написала
Віршичок хороший».
Мені кинуть у обличчя:
«Краще б щось зробила,
Господині ж бо не личить,
Щоб в книжках сиділа.
Он сусідка рядна ткає,
А друга – доріжки.
І обидві гроші мають
Дома і на книжці.
Одні мають що продати:
Кури, гуси, свині.
Інші садять біля хати
Помідори сині.
Ті бичка, вівцю, телицю
На продаж тримають,
А ти – з книжками полицю
В хаті тільки й маєш.
Ні купити, ні продати –
Ходиш в злиднях вічно.
І кому потрібна в хаті
Жінка непрактична?»
Буду в відповідь мовчати,
Та не зраджу мрію,
І продовжую писати,
Бо одне лиш вмію.
Рядна, свині і телята –
Все пройде в минуле,
Помідорів біля хати
Наче і не було.
Тим, що продають-купляють
Грошей вічно мало.
А вірші? Вірші читають –
Недарма писала.
На продаж тримають,
А ти – з книжками полицю
В хаті тільки й маєш.
Ні купити, ні продати –
Ходиш в злиднях вічно.
І кому потрібна в хаті
Жінка непрактична?»
Буду в відповідь мовчати,
Та не зраджу мрію,
І продовжую писати,
Бо одне лиш вмію.
Рядна, свині і телята –
Все пройде в минуле,
Помідорів біля хати
Наче і не було.
Тим, що продають-купляють
Грошей вічно мало.
А вірші? Вірші читають –
Недарма писала.
ДЕНЬ
Кожен день як мале життя.
Не дивіться на нього зверхньо,
Бо невидимо з майбуття
Хтось слідкує за нами зверху.
Все на обліку, кожен штрих,
Кожна мить, а не те, що днина,
Кожен шепіт і кожен крик –
На виду кожен крок людини.
Ти – Творця невмируща суть,
Наймудріше творіння неба,
І коли твої дні минуть,
«Як прожив?» – запитають в тебе.
Запитають за шлях земний,
За діла, за слова нечисті,
За Любові вогонь ясний,
Чи достойно його проніс ти.
Пам’ятай про небесний суд,
Де неправедність судять нашу,
Де ніколи не пронесуть
Мимо вуст твоїх твою чашу.
Не дивіться на нього зверхньо,
Бо невидимо з майбуття
Хтось слідкує за нами зверху.
Все на обліку, кожен штрих,
Кожна мить, а не те, що днина,
Кожен шепіт і кожен крик –
На виду кожен крок людини.
Ти – Творця невмируща суть,
Наймудріше творіння неба,
І коли твої дні минуть,
«Як прожив?» – запитають в тебе.
Запитають за шлях земний,
За діла, за слова нечисті,
За Любові вогонь ясний,
Чи достойно його проніс ти.
Пам’ятай про небесний суд,
Де неправедність судять нашу,
Де ніколи не пронесуть
Мимо вуст твоїх твою чашу.
ДОЩОВА ЗОРЯ
Дощі і болото, мокви кісія,
В дощів павутиння попалась і я.
Безрадісно лилися думи мої,
В болоті загрузло таксі в колії.
Сховалось в потьоках маленьке село,
А небо безжально лило і лило,
До нитки промокли дерева стрункі,
Збирались дощі в каламутні струмки,
Пейзаж за вікном розливався в болоті,
Аж раптом угледіла пташку на дроті!
На мене, крізь пелену дощика сиву,
Дивилося диво якесь неможливе!!
Пташа жовтогруде цвіло за віконцем!
І я усміхнулась живенькому сонцю!
Безрадісний день зразу став веселішим
І вилилось слово довірливим віршем.
І вірилось – радість повернеться знову,
І райдуга вистелить щастя підкову,
І сонце засяє, минеться моква,
Уклін тобі пташко – зоря дощова!
В дощів павутиння попалась і я.
Безрадісно лилися думи мої,
В болоті загрузло таксі в колії.
Сховалось в потьоках маленьке село,
А небо безжально лило і лило,
До нитки промокли дерева стрункі,
Збирались дощі в каламутні струмки,
Пейзаж за вікном розливався в болоті,
Аж раптом угледіла пташку на дроті!
На мене, крізь пелену дощика сиву,
Дивилося диво якесь неможливе!!
Пташа жовтогруде цвіло за віконцем!
І я усміхнулась живенькому сонцю!
Безрадісний день зразу став веселішим
І вилилось слово довірливим віршем.
І вірилось – радість повернеться знову,
І райдуга вистелить щастя підкову,
І сонце засяє, минеться моква,
Уклін тобі пташко – зоря дощова!
БАТЬКIВСЬКИЙ ПОРIГ
…Не старійте, мамо! Не старійте, тату!
Кланяюсь доземно Вам до ніг,
Дай Вам Бог здоров’я, щоб могли ступати
Ще багато років на поріг…
Сяду на порозі, біля хати,
Теплому від сонця і від ніг.
Це ж його поклали батько й мати,
Щоб він нашу хатоньку беріг.
Пам’ять намережена роками
Пробіжить очима по дворі,
Начебто усе навкруг те саме,
Тільки батько з мамою старі…
Зажурюсь тривожними думками,
А душа в минуле поверне,
Нагадає, коли батько й мама
За поріг проводили мене.
Аж на очі навертають сльози
Згадуючи бачене не раз:
Як стоять старенькі на порозі,
Виглядають із дороги нас.
Сяду на порозі, біля хати,
Покладу на серце дві руки,
Ой, яка я, людоньки, багата,
Що у мене ще живі батьки…
Є до кого серце пригортати,
Є до кого повертать з доріг,
Слава Богу, є на світі хата,
Де чекає батьківський поріг.
…Не старійте, мамо! Не старійте, тату!
Кланяюсь доземно Вам до ніг,
Дай Вам Бог здоров’я, щоб могли ступати
Ще багато років на поріг…
Кланяюсь доземно Вам до ніг,
Дай Вам Бог здоров’я, щоб могли ступати
Ще багато років на поріг…
Сяду на порозі, біля хати,
Теплому від сонця і від ніг.
Це ж його поклали батько й мати,
Щоб він нашу хатоньку беріг.
Пам’ять намережена роками
Пробіжить очима по дворі,
Начебто усе навкруг те саме,
Тільки батько з мамою старі…
Зажурюсь тривожними думками,
А душа в минуле поверне,
Нагадає, коли батько й мама
За поріг проводили мене.
Аж на очі навертають сльози
Згадуючи бачене не раз:
Як стоять старенькі на порозі,
Виглядають із дороги нас.
Сяду на порозі, біля хати,
Покладу на серце дві руки,
Ой, яка я, людоньки, багата,
Що у мене ще живі батьки…
Є до кого серце пригортати,
Є до кого повертать з доріг,
Слава Богу, є на світі хата,
Де чекає батьківський поріг.
…Не старійте, мамо! Не старійте, тату!
Кланяюсь доземно Вам до ніг,
Дай Вам Бог здоров’я, щоб могли ступати
Ще багато років на поріг…
САМОТНIСТЬ
Прибрала в хаті. Скип’ятила чаю.
Присіла біля темного вікна.
І так тебе мені не вистачає,
Така без тебе я одним – одна.
Кому потрібна чиста ця оселя,
Цей шовк портьєр, на вікнах цей капрон,
І ситий стіл, і цей садок веселий,
І мовчазний блискучий телефон.
Мені одній краса ця – ні до чого,
Коли нікого поряд в ній нема.
А я б тобі, їй Богу, мила б ноги,
Бо так уже нажилася сама,
Бо ми ж в життя приходим для любові
І роки так нестримано спішать...
...А в мене ще не вилиняли брови
І ще така довірлива душа.
Присіла біля темного вікна.
І так тебе мені не вистачає,
Така без тебе я одним – одна.
Кому потрібна чиста ця оселя,
Цей шовк портьєр, на вікнах цей капрон,
І ситий стіл, і цей садок веселий,
І мовчазний блискучий телефон.
Мені одній краса ця – ні до чого,
Коли нікого поряд в ній нема.
А я б тобі, їй Богу, мила б ноги,
Бо так уже нажилася сама,
Бо ми ж в життя приходим для любові
І роки так нестримано спішать...
...А в мене ще не вилиняли брови
І ще така довірлива душа.
ЧИ БУЛА ЛЮБОВ?
Чи була любов між нами,
А чи ні?
Чи буяніла квітками
Навесні?
А чи жила в сподіваннях
У моїх,
Як розрада в сумуваннях
У твоїх.
Лиш схилилася вербою
Край води,
Як сказала тобі з болем:
«Не ходи...»
Чи любов була це, люди,
Чи печаль?
Що було – уже не буде.
Серцю жаль.
А чи ні?
Чи буяніла квітками
Навесні?
А чи жила в сподіваннях
У моїх,
Як розрада в сумуваннях
У твоїх.
Лиш схилилася вербою
Край води,
Як сказала тобі з болем:
«Не ходи...»
Чи любов була це, люди,
Чи печаль?
Що було – уже не буде.
Серцю жаль.
ЧУЖА
Ну ось і все. Лиш серце гупа в спину,
Немає права навіть на сльозу.
Лиш, як цвяхами біля домовини,
Прибило горе жінку цю чужу.
А він лежав в труні – такий красивий,
Її коханий – рідний, дорогий.
Та на чиєсь питання співчутливе:
«Він тобі рідний?» – мовила: «Чужий...»
Його дружина мертвого пригорне,
Губами доторкнеться хоч на мить.
А їй, чужій, навіть хустину чорну
Немає права у цей день надіть.
Не заголосить над холодним тілом,
Не прокричить услід святі слова:
«Прости, що я тебе недолюбила!!!»...
Лиш від людей свій відчай захова.
Немає права навіть на сльозу.
Лиш, як цвяхами біля домовини,
Прибило горе жінку цю чужу.
А він лежав в труні – такий красивий,
Її коханий – рідний, дорогий.
Та на чиєсь питання співчутливе:
«Він тобі рідний?» – мовила: «Чужий...»
Його дружина мертвого пригорне,
Губами доторкнеться хоч на мить.
А їй, чужій, навіть хустину чорну
Немає права у цей день надіть.
Не заголосить над холодним тілом,
Не прокричить услід святі слова:
«Прости, що я тебе недолюбила!!!»...
Лиш від людей свій відчай захова.
І безнадійно, мов у прірву чорну,
Весь білий світ сховається з очей,
Коли згадає, що уже ніколи
Її він не пригорне до грудей,
Що не почує його голос більше,
Не гляне в очі. Не шепне слова.
Дружина плаче. А у неї відчай
Безсило й німо душу розрива...
* * *
А він відходив... Залишав навіки
Дружину – з дітьми. А її – одну...
А в неї коси від немого крику
Біля труни вдягались в сивину...
Весь білий світ сховається з очей,
Коли згадає, що уже ніколи
Її він не пригорне до грудей,
Що не почує його голос більше,
Не гляне в очі. Не шепне слова.
Дружина плаче. А у неї відчай
Безсило й німо душу розрива...
* * *
А він відходив... Залишав навіки
Дружину – з дітьми. А її – одну...
А в неї коси від немого крику
Біля труни вдягались в сивину...
ДОЩОВЕ ЛЮСТЕРКО
Пробігли дощі, проясніло надворі,
Земля наче в плаття вдягнулась нове,
Минаю себе у калюжі прозорій,
Боюся люстерко розбить дощове.
Боюсь скаламутити в нім на хвилинку
Себе, і підсинену неба блакить,
І сонце, що зиркає із-за хмаринки
Мов знімок боїться в воді засліпить.
І радість земна переповнила серце,
Неначе хтось рідний всміхнувся мені,
Щаслива, минаю дзеркальне джерельце
Де я, із хмаринками у глибині.
Земля наче в плаття вдягнулась нове,
Минаю себе у калюжі прозорій,
Боюся люстерко розбить дощове.
Боюсь скаламутити в нім на хвилинку
Себе, і підсинену неба блакить,
І сонце, що зиркає із-за хмаринки
Мов знімок боїться в воді засліпить.
І радість земна переповнила серце,
Неначе хтось рідний всміхнувся мені,
Щаслива, минаю дзеркальне джерельце
Де я, із хмаринками у глибині.
* * *
Дякую долі. Сталось так, як треба,
І, слава Богу, що ти сам пішов,
І не упало за тобою небо,
Й не випливла земля з-під підошов,
І хвірточка відкрита залишилась,
Щоб добрі люди в двір змогли зайти,
І в мене ще знайшлася мудра сила
Сказати вслід безвиннеє «прости».
І не зів’яли квіти у садочку,
І не перетворились в ночі – дні,
Лише душа дитятком в сповиточку
Від тебе заховалася в мені...
І, слава Богу, що ти сам пішов,
І не упало за тобою небо,
Й не випливла земля з-під підошов,
І хвірточка відкрита залишилась,
Щоб добрі люди в двір змогли зайти,
І в мене ще знайшлася мудра сила
Сказати вслід безвиннеє «прости».
І не зів’яли квіти у садочку,
І не перетворились в ночі – дні,
Лише душа дитятком в сповиточку
Від тебе заховалася в мені...
МАМИНА ВЕСНА
Мила моя рідна, рідна мамо,
Сива голубка ясна,
Бачиш, за вікнами прямо
Вже хазяйнує весна.
Чуєш, як весело стука
Березень в сині шибки.
Мамо, чого ж твої руки,
Ніби зів’ялі квітки?
Чом білий сніг в твоїх косах
Тане й не може розтать?
Ти піднімися, я прошу,
Вийди весну зустрічать.
Сива голубка ясна,
Бачиш, за вікнами прямо
Вже хазяйнує весна.
Чуєш, як весело стука
Березень в сині шибки.
Мамо, чого ж твої руки,
Ніби зів’ялі квітки?
Чом білий сніг в твоїх косах
Тане й не може розтать?
Ти піднімися, я прошу,
Вийди весну зустрічать.
Бачиш, он пролісок синій
Дивиться в очі ясні.
Мамо, голубонька сива,
Вийди назустріч весні.
Встань, піднімися з постелі,
Хусточку білу поправ,
Бачиш, он зайчик на стелю
Сонячний промінь послав.
Дума весна у тривозі:
«В двір цей не встрічена я»,
«Здраствуй, весна!» – на порозі
Мама слабенька моя.
Дивиться в очі ясні.
Мамо, голубонька сива,
Вийди назустріч весні.
Встань, піднімися з постелі,
Хусточку білу поправ,
Бачиш, он зайчик на стелю
Сонячний промінь послав.
Дума весна у тривозі:
«В двір цей не встрічена я»,
«Здраствуй, весна!» – на порозі
Мама слабенька моя.
* * *
Поминайте віршами мене...
Заболіла душа за втрату,
За приреченість насмерть слів,
Дав Господь їй талант багатий,
Та таланом не наділив.
Дав талант ще з дитинства, зранку,
І таку поселив в село,
І живе вона, «самозванка»,
Виживає, судьбі назло,
Задихаючись Божим даром,
Бо не може вже не писать,
Роздаючи вірші задаром,
Всім напрошується читать.
Вже і осінь її минає,
Вже як рани слова болять,
А вона все вірші складає.
Потім буде вже роздавать
Мов за себе це подаяння,
Ні своїх, ні чужих не мине.
...Коли піду у путь останню,
Поминайте віршами мене...
Заболіла душа за втрату,
За приреченість насмерть слів,
Дав Господь їй талант багатий,
Та таланом не наділив.
Дав талант ще з дитинства, зранку,
І таку поселив в село,
І живе вона, «самозванка»,
Виживає, судьбі назло,
Задихаючись Божим даром,
Бо не може вже не писать,
Роздаючи вірші задаром,
Всім напрошується читать.
Вже і осінь її минає,
Вже як рани слова болять,
А вона все вірші складає.
Потім буде вже роздавать
Мов за себе це подаяння,
Ні своїх, ні чужих не мине.
...Коли піду у путь останню,
Поминайте віршами мене...
ДОМА
Стану у дворі біля криниці
І зрадію будням всім назло,
Як побачу церквочки дзвіницю
І, мов на долоні, все село.
З двору видно хатоньки високі,
Тік і дитсадок у берестках.
І до поля сто якихось кроків,
Де веде стежиночка вузька.
Все до болю дороге й знайоме,
Навіть білий цвинтар край села.
Слава Богу, що живу я дома!
Тут, де народилась і росла.
Тут моя земля і люди рідні,
І хоч наша доля не проста,
Та яка б без них була б я бідна,
Була б, наче кругла сирота.
У дворі своїм біля криниці
Постою, немов перед дверми.
Бачу церкви нової дзвіницю
Значить, не забуті Богом ми.
І зрадію будням всім назло,
Як побачу церквочки дзвіницю
І, мов на долоні, все село.
З двору видно хатоньки високі,
Тік і дитсадок у берестках.
І до поля сто якихось кроків,
Де веде стежиночка вузька.
Все до болю дороге й знайоме,
Навіть білий цвинтар край села.
Слава Богу, що живу я дома!
Тут, де народилась і росла.
Тут моя земля і люди рідні,
І хоч наша доля не проста,
Та яка б без них була б я бідна,
Була б, наче кругла сирота.
У дворі своїм біля криниці
Постою, немов перед дверми.
Бачу церкви нової дзвіницю
Значить, не забуті Богом ми.
ТИ – МIЙ
Я з іншою ділить тебе не хочу,
Бо половина полином гірчить.
Я краще вже одна буду всі ночі,
А ніж тебе
із іншою ділить.
Моя свіча горить лише для тебе,
Не погасить її – хоч воду лий.
Моя любов висока, аж до неба,
Одна як світ.
Як хочеш розумій!
Любов неподілима, як і люди,
Одна на двох. І я завжди боюсь,
Що якщо раптом іншу ти полюбиш,
То я повік
до тебе не вернусь.
Ділить тебе – то як ділити душу,
А як наполовину в світі жить?!
Я можу лише білую подушку
Одну на двох
з тобою розділить.
Бо половина полином гірчить.
Я краще вже одна буду всі ночі,
А ніж тебе
із іншою ділить.
Моя свіча горить лише для тебе,
Не погасить її – хоч воду лий.
Моя любов висока, аж до неба,
Одна як світ.
Як хочеш розумій!
Любов неподілима, як і люди,
Одна на двох. І я завжди боюсь,
Що якщо раптом іншу ти полюбиш,
То я повік
до тебе не вернусь.
Ділить тебе – то як ділити душу,
А як наполовину в світі жить?!
Я можу лише білую подушку
Одну на двох
з тобою розділить.
* * *
Забирали в місто бабу Зіну.
Згодилась нарешті, щоб везли.
І складала дочка у машину
Матір’ю пов’язані вузли.
Радилась стара сама з собою:
«В цім вузлі одежа, в цім – хустки,
Вузол цей – з периною старою,
В цім – трави цілющої пучки».
Сипала тремтячими руками
Різного насіння в торбочки.
Сердилась дочка: «Ну що Ви, мамо,
Не ростуть в квартирі буряки».
А вона: «Візьміть тоді хоч квіти,
Хоч калачик – бачиш, як цвіте?»
«Та у нас балкон давно забитий
І на нім нічого не росте».
Мати скриню відкрива невтішно,
Домоткані рядна достає,
А дочка: «Не треба тряпок більше,
В мене килими персидські є».
«Ну, візьми хоч посаг... В чім ховати
Буде, як не вернуся з розлук...»
А від слів тих сумно біля хати.
Мов закляк дорослий бабчин внук
І дочка обличчям сполотніла,
Бо душею вболівала теж.
Та нічого брати на хотіла,
Бо всього з собою не візьмеш.
Та й нащо воно там, на дев’ятім?
Лиш плодить в кімнатах тісноту.
Слава Богу, продалась хоч хата,
Не лишаєм зовсім сироту...
До матусі лагідно сказала:
«Не журіться, буде все гаразд.
Я для Вас кімнату вже прибрала,
Телевізор, світло є, і газ.
Тепло. І водичка є гаряча,
В місті з крану воду п’ємо ми».
А матуся самим серцем плаче,
Впавши на криниченьку грудьми.
Біля двору дорогі сусіди
Позбиралась бабку виряджать.
«Слава Богу, що бабуся їде,
вже не буде в зиму бідувать».
Розуміючи її тривогу,
Радили: «Журитися не смій...»,
А вона збиралася в дорогу
Начебто... на похорон, ...на свій...
Згодилась нарешті, щоб везли.
І складала дочка у машину
Матір’ю пов’язані вузли.
Радилась стара сама з собою:
«В цім вузлі одежа, в цім – хустки,
Вузол цей – з периною старою,
В цім – трави цілющої пучки».
Сипала тремтячими руками
Різного насіння в торбочки.
Сердилась дочка: «Ну що Ви, мамо,
Не ростуть в квартирі буряки».
А вона: «Візьміть тоді хоч квіти,
Хоч калачик – бачиш, як цвіте?»
«Та у нас балкон давно забитий
І на нім нічого не росте».
Мати скриню відкрива невтішно,
Домоткані рядна достає,
А дочка: «Не треба тряпок більше,
В мене килими персидські є».
«Ну, візьми хоч посаг... В чім ховати
Буде, як не вернуся з розлук...»
А від слів тих сумно біля хати.
Мов закляк дорослий бабчин внук
І дочка обличчям сполотніла,
Бо душею вболівала теж.
Та нічого брати на хотіла,
Бо всього з собою не візьмеш.
Та й нащо воно там, на дев’ятім?
Лиш плодить в кімнатах тісноту.
Слава Богу, продалась хоч хата,
Не лишаєм зовсім сироту...
До матусі лагідно сказала:
«Не журіться, буде все гаразд.
Я для Вас кімнату вже прибрала,
Телевізор, світло є, і газ.
Тепло. І водичка є гаряча,
В місті з крану воду п’ємо ми».
А матуся самим серцем плаче,
Впавши на криниченьку грудьми.
Біля двору дорогі сусіди
Позбиралась бабку виряджать.
«Слава Богу, що бабуся їде,
вже не буде в зиму бідувать».
Розуміючи її тривогу,
Радили: «Журитися не смій...»,
А вона збиралася в дорогу
Начебто... на похорон, ...на свій...
Тінню тихо на порозі стала,
Як мале безпомічне дитя.
Знала ж бо – не хату залишала,
Залишала тут своє життя.
Залишала все до того рідне,
Що аж душу пам’яттю пече.
А у слід їй, від розлуки зблідла,
Дивиться зима через плече.
«Не повернусь... позносились роки,
Треба їхать, розумію я.
Не дає зробити з двору й кроку
Ця земля, немислимо своя.
Що у мене на душі – не знайте,
Думайте, що хочте, не судіть.
Тільки мою хату не минайте,
Дорогі сусідоньки. Простіть...»
А за що? Що постаріла рано?
Що сама себе не берегла?
Дочка підійшла: «Не плачте, мамо,
Жде машина, їхати пора...»
Посадила маму у кабіну.
Рушила машина вздовж села.
А старенька тиха баба Зіна
Плакала, схилившись біля скла...
Їхала у місто стара мати –
Сива й мудра, як сама земля.
Мов від серця відривала хату,
І город, й криниченьку, й поля.
Хата їй – не просто хата – ПАМ’ЯТЬ,
Та, що за життя її трима.
Їде мати, та мостів не палить,
Бо мостів до пам’яті нема.
Ви простіть її, струнка тополя,
Яблунька в садочку край воріт,
Біла церква і весела школа,
Пташечки, що всілися на дріт,
Озеро голубооке миле,
Цвинтар, де похований Петро,
Стежечка, що в полечко водила,
Всі простіть. Прости її, село!
Забирали в місто бабу Зіну.
Знали всі: назад вже не прийде.
Проводжала вулиця машину,
А здавалось – похорон іде...
Як мале безпомічне дитя.
Знала ж бо – не хату залишала,
Залишала тут своє життя.
Залишала все до того рідне,
Що аж душу пам’яттю пече.
А у слід їй, від розлуки зблідла,
Дивиться зима через плече.
«Не повернусь... позносились роки,
Треба їхать, розумію я.
Не дає зробити з двору й кроку
Ця земля, немислимо своя.
Що у мене на душі – не знайте,
Думайте, що хочте, не судіть.
Тільки мою хату не минайте,
Дорогі сусідоньки. Простіть...»
А за що? Що постаріла рано?
Що сама себе не берегла?
Дочка підійшла: «Не плачте, мамо,
Жде машина, їхати пора...»
Посадила маму у кабіну.
Рушила машина вздовж села.
А старенька тиха баба Зіна
Плакала, схилившись біля скла...
Їхала у місто стара мати –
Сива й мудра, як сама земля.
Мов від серця відривала хату,
І город, й криниченьку, й поля.
Хата їй – не просто хата – ПАМ’ЯТЬ,
Та, що за життя її трима.
Їде мати, та мостів не палить,
Бо мостів до пам’яті нема.
Ви простіть її, струнка тополя,
Яблунька в садочку край воріт,
Біла церква і весела школа,
Пташечки, що всілися на дріт,
Озеро голубооке миле,
Цвинтар, де похований Петро,
Стежечка, що в полечко водила,
Всі простіть. Прости її, село!
Забирали в місто бабу Зіну.
Знали всі: назад вже не прийде.
Проводжала вулиця машину,
А здавалось – похорон іде...
ЗРАДА
Не зумівши простити зради,
З невимовним болем в очах,
Все залишив – пішов із хати,
Мов поранений в серце птах.
Мовчки вийшов, хоч рвало груди
Слово ненависті й злоби.
Не виносив біди на люди,
Мов накоплював біль в собі.
Мов збирав біль до серця поближче
(Хоч воно вже пекло вогнем).
І ставала та біль все більша
З кожним важко прожитим днем.
Вже тремтіли долоні сильні,
Зникла усмішка з губ жарких.
А вона... не давала сина,
Наче б він і не жив для них.
Вже в душі пустота вселилась –
Ні робота, ні сон не брав.
А вона ніби примирилась,
З тим, що він себе убивав.
Неприкаяно йшов землею,
Спотикавсь від весни до весни.
Був смертельно поранений нею,
А вона... не признала вини...
З невимовним болем в очах,
Все залишив – пішов із хати,
Мов поранений в серце птах.
Мовчки вийшов, хоч рвало груди
Слово ненависті й злоби.
Не виносив біди на люди,
Мов накоплював біль в собі.
Мов збирав біль до серця поближче
(Хоч воно вже пекло вогнем).
І ставала та біль все більша
З кожним важко прожитим днем.
Вже тремтіли долоні сильні,
Зникла усмішка з губ жарких.
А вона... не давала сина,
Наче б він і не жив для них.
Вже в душі пустота вселилась –
Ні робота, ні сон не брав.
А вона ніби примирилась,
З тим, що він себе убивав.
Неприкаяно йшов землею,
Спотикавсь від весни до весни.
Був смертельно поранений нею,
А вона... не признала вини...
СТIНА
Пам’ять приспать пекучу,
Снотворну таблетку ковтнуть,
Щоб біль перестала мучить,
Примусить себе заснуть.
Постіль м’яку постелити,
Видихнуть: «Боже! Прости...»,
І відвернувшись від світу
Лицем до стіни лягти.
Відразу до всіх – спиною,
Не бачить нікого, не чуть,
Один на один з собою
Без сновидінь заснуть.
Наче мала дитина
Викинуть через плече
Все, що нагадує сина,
Все, що в душі пече.
Щоб не бачили очи
Стіл – за яким сидів,
Ліжко – де спав синочок,
Двері – якими ходив.
Зоряну ніч погожу,
Що бачив мій син з вікна...
Не сплю... Все бачу... О, Боже!
Не помогає стіна.
Снотворну таблетку ковтнуть,
Щоб біль перестала мучить,
Примусить себе заснуть.
Постіль м’яку постелити,
Видихнуть: «Боже! Прости...»,
І відвернувшись від світу
Лицем до стіни лягти.
Відразу до всіх – спиною,
Не бачить нікого, не чуть,
Один на один з собою
Без сновидінь заснуть.
Наче мала дитина
Викинуть через плече
Все, що нагадує сина,
Все, що в душі пече.
Щоб не бачили очи
Стіл – за яким сидів,
Ліжко – де спав синочок,
Двері – якими ходив.
Зоряну ніч погожу,
Що бачив мій син з вікна...
Не сплю... Все бачу... О, Боже!
Не помогає стіна.
СОЛОМИНКА
Дивлюсь в обличчя лагідне твоє,
Немов гортаю ніжності сторінку.
Яка щаслива, що у мене є
Ти! Мій хороший. Моя соломинка.
Тримаюся за тебе. Ну й смішна.
Тримаюся за тебе що є сили,
Прости мене, бо не твоя вина,
Що мене сірі будні підкосили.
Що якось непомітно згас вогонь,
Живу немов на смітнику синиця.
І лише у теплі твоїх долонь
Світліє моє стомлене обличчя.
І лише перед голосом твоїм
Моє тривожне серце замирає.
І тільки перед поглядом твоїм
Я молодію, мов би розквітаю.
Немов гортаю ніжності сторінку.
Яка щаслива, що у мене є
Ти! Мій хороший. Моя соломинка.
Тримаюся за тебе. Ну й смішна.
Тримаюся за тебе що є сили,
Прости мене, бо не твоя вина,
Що мене сірі будні підкосили.
Що якось непомітно згас вогонь,
Живу немов на смітнику синиця.
І лише у теплі твоїх долонь
Світліє моє стомлене обличчя.
І лише перед голосом твоїм
Моє тривожне серце замирає.
І тільки перед поглядом твоїм
Я молодію, мов би розквітаю.
А на землі, усе як на землі.
Мені то синє, а то чорне небо.
Є хліб і сіль, і діти не малі,
Та ось чомусь все горнуся до тебе.
Аж місяць в небі заламав брову
Від здивування – що воно за жінка?
А я, здається, тим лиш і живу,
Що ти мене тримаєш, соломинка.
Тримай мене, давай вустам цвісти,
Словам сплітати вірші у віночок.
Давай наснаги стомленій душі,
Запалюй світом мої ясні очі.
Тримай мене серед тривожних днів,
Не говори, що моя хата – з краю,
Щоб ненароком, раптом зрозумів:
Це я тебе на цій землі тримаю…
Мені то синє, а то чорне небо.
Є хліб і сіль, і діти не малі,
Та ось чомусь все горнуся до тебе.
Аж місяць в небі заламав брову
Від здивування – що воно за жінка?
А я, здається, тим лиш і живу,
Що ти мене тримаєш, соломинка.
Тримай мене, давай вустам цвісти,
Словам сплітати вірші у віночок.
Давай наснаги стомленій душі,
Запалюй світом мої ясні очі.
Тримай мене серед тривожних днів,
Не говори, що моя хата – з краю,
Щоб ненароком, раптом зрозумів:
Це я тебе на цій землі тримаю…
СПIВАЙ, ЛЮДИНО!
В хвилини щастя, в біди години
Дай крила пісні! Співай, Людино!
Хай кажуть: «нині не до пісень», –
Співайте люди про новий день,
Про рідну хату, про цвіт-калину,
Про батька й матір, про Україну.
А щира пісня – де сміх і сльози –
Пом’якшить серце, просвітить розум,
Додасть наснаги на добрі справи.
Народ співає – живе Держава.
Хай пісня лине по всіх усюдах,
Дайте їй крила! Співайте люди!
Дай крила пісні! Співай, Людино!
Хай кажуть: «нині не до пісень», –
Співайте люди про новий день,
Про рідну хату, про цвіт-калину,
Про батька й матір, про Україну.
А щира пісня – де сміх і сльози –
Пом’якшить серце, просвітить розум,
Додасть наснаги на добрі справи.
Народ співає – живе Держава.
Хай пісня лине по всіх усюдах,
Дайте їй крила! Співайте люди!
ЛЮБОВ I ГОЛУБИ (ВДОВИНИЙ МОНОЛОГ)
= уривок =
ІІ
Твої голуби
Ти голубів любив якось дитинно:
Про них усе, що можна знати, знав.
Годинами, було, у небі синім
За голубами поглядом витав.
Міняв їх за картоплю, вишні, сало,
Купляв за гроші, не питав ціни,
І нашу хату вічно обсідали
Чубаті «дутиші», «павлини», «поштарі».
Було тих видів – розбігались очі!
А ти їх всіх з любов’ю доглядав.
Я пам’ятаю ще з часів дівочих:
Голубкою мене ти називав.
І кожний рік на Водохрестя свято
До церкви ти урочисто спішив,
Щоб випустить, мов ангелів крилатих,
В високе небо білих голубів.
Ти «голубешник» був, то твоїх птахів
Я не зуміла серденьком прийнять,
І голубів твоїх ганяла з даху,
В дворі забороняла годувать.
Все сердилась, а ти, забувши втому,
Після роботи в голуб’ятню ліз,
А коли сина забирав з роддому,
Замість букету – голуба приніс.
Образилась я… А коли надовго
В відрядження поїхав ти з села,
Я голубів твоїх, всіх до одного,
Заїзжому хлопчині продала.
Прости мене, мій голубе! Хоч мертвий,
Як зараз бачу, як ти сполотнів…
Мене простив тоді… Та знову вперто
Розводив ненависних голубів.
Ось так і жили ми між голубами,
А я їх ненавиділа, прости…
Що навіть боронила, щоб з синами
За голубів розмову міг вести.
А ти мовчав. І в небеса безкраї
За голубами поглядом спішив,
А я все мріяла, що дочекаюсь,
Що заживу в дворі без голубів.
І дочекалась… Як я голосила,
Коли з життя раптово ти пішов,
І лиш тоді, нарешті, зрозуміла:
Немає сил заборонить любов.
Після роботи в голуб’ятню ліз,
А коли сина забирав з роддому,
Замість букету – голуба приніс.
Образилась я… А коли надовго
В відрядження поїхав ти з села,
Я голубів твоїх, всіх до одного,
Заїзжому хлопчині продала.
Прости мене, мій голубе! Хоч мертвий,
Як зараз бачу, як ти сполотнів…
Мене простив тоді… Та знову вперто
Розводив ненависних голубів.
Ось так і жили ми між голубами,
А я їх ненавиділа, прости…
Що навіть боронила, щоб з синами
За голубів розмову міг вести.
А ти мовчав. І в небеса безкраї
За голубами поглядом спішив,
А я все мріяла, що дочекаюсь,
Що заживу в дворі без голубів.
І дочекалась… Як я голосила,
Коли з життя раптово ти пішов,
І лиш тоді, нарешті, зрозуміла:
Немає сил заборонить любов.